Ярослав Павлюк: прозаїк, що замість спорту обрав літературу

Фото: Енциклопедія Сучасної України

Журналіст, прозаїк, сценарист — лише мала частина того, що можна сказати про Ярослава Павлюка. Це — письменник і журналіст, що творив без галасу, але зі змістом. Він не шукав слави, не говорив гучно, але писав так, що відчувалася епоха. 

Ярослав Павлюк народився 1955 року в Буську на Львівщині, у родині пивовара та няні. Шкільні роки пройшли активно — лідер класу, захоплений математикою, спортом й аматорським театром. Уже з 7 класу почав цікавитися літературою.

У 1972 році вступив до Львівського політехнічного інститут на факультет автоматики, спеціальність «автоматизовані системи управління», але паралельно розвивався як легкоатлет. У середині 1970-х входив до збірної УРСР з легкої атлетики з бігу на 100 м, мав звання майстра спорту. Відмовився від участі в олімпійській програмі, пояснивши це небажанням «грати за правилами допінгу». Спорт залишив, але принциповість зберіг.

Перелом: від технічних наук — до літератури

Ще в студентські роки зрозумів, що технічна освіта — не його шлях. Почав писати прозу, вів особистий щоденник, захопився творчістю Чубая, Тютюнника, Шевченка. У 1977-78 працював у науково-дослідному інституті, але поступово наближався до літературного середовища Львова.

У 1980-х Павлюк заочно навчався на факультеті журналістики Львівського університету й працював у районній пресі. Публікувався у «Жовтні», «Вітрилах», згодом долучився до культурного кола, яке отримало неофіційну назву «Львівська школа». Саме там Ярослав познайомився з Борисом Жданюком — художником-аматором, програмістом-кібернетиком, який згодом стане літературним образом у його прозі.

Діяльність прозаїка

Перший великий літературний прорив — повість «Осінь в раю» (1988), написана на основі особистого листування. У 1989 вийшла дебютна збірка «Фільмар», а слідом — «Ракурс», де Павлюк поєднує психологічну прозу, фантастику та філософські алюзії. Його тексти відрізняються інтимністю, постмодерною естетикою та увагою до деталей.

У 2000 році вийшла книжка «Романи подружньої пари», створена разом із дружиною Ольгою Скоробагатько. Туди увійшли найважливіші твори останніх років: роман «Нічний імператор», повість «Сад п’яних вишень» та есе «Шевченкоманія». Усе це згодом було видано в окремій збірці «Нічний імператор» 2005 року.

Павлюк також писав сценарії для документального кіно: «Бойківська церква» (1990), «Батурин» і «Глухів» (1991). Був членом Спілки журналістів СРСР, очолював Львівське відділення Укрлітфонду. Деякі сучасники припускали його зв’язки з радянськими структурами, але це не завадило йому залишатися в колі літературної спільноти.

Визнання й пам’ять

2008 року Павлюк отримав Всеукраїнську літературну премію імені Ірини Вільде за роман «Нічний імператор». Працював над новою книгою — «Імперія на ім’я футбол», яку, на жаль, не встиг завершити.

Помер того ж року після тривалої хвороби. Похований у рідному Буську поруч із батьками.

У творчості Ярослава Павлюка залишилося багато невиголошених думок, щемливих образів і питань, на які він сам не завжди шукав відповідей. Його проза — це тиха розмова про речі, що не піддаються гучному пафосу.